У 30-х роках американський конструктор Чарльз Ціммерман захопився концепцією «дискоїдного» літака. Результатом цього захоплення стало повітряне судно Vought V-173, яке отримало прізвисько «Літаючий млинець». Завдяки незвичайній конструкції спроектований Циммерманом літак міг не лише злітати вертикально, а й переміщатися у просторі на надмалих швидкостях, а також зависати у повітрі.
Варто відзначити, що першою моделлю «Літаючого млинця» стала V-162. Вона була спроектована конструктором у 1933 році під патронатом NACA (колишня назва NASA). Широкої підтримки екзотична концепція не набула. У результаті керівництво NACA відмовило Циммерману у виділенні фінансування створення повноцінного повітряного судна.
У 1937 році проектом «Літаючого млинця» зацікавилася компанія Chance Vought. Її топ-менеджменту вдалося переконати командування ВМС США у його життєздатності. Це стало можливим завдяки тому, що ВМС був потрібний літак, здатний злітати з ВПП довжиною не більше 60 м.
Перший політ прототипу V-173, зробленого з деревини та брезенту, відбувся восени 1942 року. Він отримав дві силові установки Continental сукупною потужністю 160 кс. Для зависання повітря потужності двигунів виявилося недостатньо. Водночас прототип легко змивав у повітря з місця, а також сідав на 15-метрову ЗПС. Його гранична швидкість становила 222 км/год.
Розробка повноцінного літака розпочалася 1943 року. Модель Vought XF5U вийшла вп’ятеро більшою за прототип. Вона комплектувалася двома силовими установками Pratt & Whitney потужністю 2700 кс. Цього було достатньо для розгону до 765 км/год. Більш того, внаслідок великої потужності “движків” XF5U міг переміщатися у повітрі на швидкості 32 км/год. Він був визнаний найповільнішим літаком на планеті.
У компанії Chance Vought виникли проблеми із закупівлею комплектуючих. В результаті розробка найповільнішого у світі палубного винищувача затягнулася. На початку весни 1947 року командування ВМС закрило проект, оскільки повітряне судно не могло скласти конкуренцію новим реактивним літакам «Фантом».
