Російські окупанти полювали на останніх журналістів в Маріуполі, їх вдалося евакуювати
Журналіст Мстислав Чернов та фотограф Євген Малолетка, які знімають для Associated Press, понад два тижні документували події в українському місті Маріуполь. Вони були єдиними міжнародними журналістами, котрі лишались в місті. Тому російські окупанти знали імена журналістів та відстежували їх.
«Ми вели репортаж усередині лікарні, коли коридорами почали нишпорити бойовики. Хірурги дали нам білі халати для маскування», — розповідає журналіст. Через деякий час до лікарні увірвались десяток українських військових, які вивезли журналістів у підвал одного з житлових будинків.
Тоді солдати пояснили, чому вивезли їх зі шпиталю: «Якщо вас зловлять, вас знімуть на камеру і змусять сказати, що все, що ви знімали, брехня… Всі ваші зусилля та все, що ви зробили в Маріуполі, будуть марними». Журналістів, зрештою, вдалось евакуювати в безпечне місце 15 березня.
За словами Чернова, він знав, що російські сили розглядатимуть східне портове місто Маріуполь як стратегічну територію. Тому ввечері 23 лютого він та його колега Євген Малолетка, український фотограф Associated Press, вирушили в місто на білому фургоні Volkswagen.
Після нападу російських військ, у місті майже одразу відключили електрику, воду, почали закінчуватись запаси продовольства і, зрештою, відключили мобільний зв’язок, радіо- та телевежі. Декілька інших журналістів виїхали до того, як зник зв’язок та встановилася повна блокада міста.
Відсутність інформації в умовах блокади має дві мети. Перша — люди не розуміють, що відбувається, і внаслідок панікують. Друга — безкарність окупантів. Без інформації з міста, без фотографій зруйнованих будівель та вмираючих людей, російські війська могли робити все, що хотіли, якби не журналісти та фотографи, вважає Чернов.
Втрати серед цивільних в місті почались швидко, пише журналіст: «Ми спостерігали, як лікар намагався врятувати маленьку дівчинку, але вона померла».
«Померла друга дитина, потім третя. Машини швидкої допомоги перестали забирати поранених, тому що люди не могли викликати допомогу, а лікарі не могли пересуватися розбомбленими вулицями. Лікарі благали нас зняти сім’ї, які привозили своїх мертвих і поранених, і дозволили нам використовувати їхній генератор для камер», — розповідає журналіст.
Тоді у Маріуполі залишалося ще одне місце, де можна було зловити зв’язок: біля розграбованого продуктового магазину на проспекті Будівельників. Щодня журналісти їздили туди, ховалися під сходами, щоб публікувати фотографії та відео.
Третього березня сигнал пропав. Протягом кількох днів єдиний зв’язок із зовнішнім світом був через супутниковий телефон. І єдине місце, де цей телефон працював, — на відкритому повітрі, поряд із вирвою від снаряда.
Люди питали у журналістів, коли скінчиться війна. Щодня ходили чутки, що українська армія збирається прорвати облогу.
«На той час я був свідком смертей у лікарні, трупів на вулицях, десятків тіл, скинутих у братську могилу. Я бачив так багато смертей, що знімав майже не сприймаючи їх», — ділиться Чернов.
Дев’ятого березня два авіаудари розірвали пластикову стрічку на вікнах фургона журналістів.
«Ми дивилися, як піднімається дим над пологовим будинком. Коли ми прибули, рятувальники ще витягували з руїн закривавлених вагітних жінок. Наші батареї були майже повністю розряджені, і ми не мали зв’язку для надсилання зображень. До комендантської години залишалося кілька хвилин. Поліцейський почув, як ми говорили про те, як повідомити новини про вибух у лікарні. Він відвів нас до джерела живлення та підключення до інтернету», — згадує журналіст.
Кілька годин зайняло те, щоб надіслати фотографії. У той час обстріл продовжувався, але офіцери, які супроводжували журналістів містом, «терпляче чекали».
Під час їхньої роботи посольство Росії в Лондоні опублікувало два твіти, назвавши фотографії AP фальшивкою і заявивши, що вагітна жінка була акторкою. Російський посол продемонстрував копії фотографій на засіданні Ради Безпеки ООН та повторив брехню про напад на пологовий будинок.
У Маріуполі вже не працювало українське радіо та телебачення. Єдине радіо, яке можна було вловити, транслювало «збочену російську брехню, що українці тримають місто в облозі, стріляють по хатах, розробляють хімічну зброю». Пропаганда була настільки сильною, що деякі люди, з якими ми розмовляли, повірили їй, попри те, що бачили на власні очі, згадує Чернов.
11 березня редактор АР по телефону запитав, чи можуть журналісти знайти жінок, які пережили авіаудар по пологовому будинку, щоб довести їхнє існування.
«Ми знайшли їх у шпиталі на передовій, одні з немовлятами, інші тільки народжували. Ми також дізналися, що одна жінка втратила дитину, а потім і життя. Ми піднялися на сьомий поверх, щоб надіслати відео. Звідти я спостерігав, як танк за танком під’їжджали до лікарняного комплексу, кожен із яких був відзначений буквою Z, яка стала російською емблемою війни. Нас оточили: десятки лікарів, сотні пацієнтів і ми. Українські солдати, які охороняли шпиталь, зникли. Минула година. Тут до нас підійшли українські солдати. Це не було схоже на порятунок. Було відчуття, що нас просто переміщують з однієї небезпеки в іншу. На той час у Маріуполі ніде не було безпечно», — пише журналіст.
Українські військові посадили їх з сім’єю з трьох людей в автомобіль Hyundai та відправили на евакуацію. У той день з Маріуполя виїхало близько 30 тисяч людей — «стільки, що російські солдати не мали часу уважно розглядати машини з вікнами, заклеєними шматками пластику».
«Люди нервували. Вони билися, кричали один на одного. Щохвилини був літак або авіаудар. Земля тряслася. Ми перетнули 15 російських блокпостів. Поки ми проїжджали їх, мої надії на те, що Маріуполь уціліє, згасали. На заході сонця підійшли до мосту, зруйнованого українцями для стримання наступу росіян. Там уже застрягла колона Червоного Хреста приблизно з 20 автомобілів. Ми всі разом згорнули з дороги в поля… Під’їхавши до шістнадцятого блокпоста, ми почули голоси. Українські голоси. Я відчув величезне полегшення. Жінка на передньому сидінні машини розплакалася. Ми вийшли. Ми були останніми журналістами у Маріуполі. Тепер їх там немає», — згадує Чернов.