Астрономи з’ясували, що у нашій галактиці 30% сонцеподібних зірок мають на орбіті «суперземлі». Вчені поцікавилися — якщо «суперземля» є настільки звичайним явищем, чому її немає в Сонячній системі? Як повідомив астрофізик Андре Ізідоро (André Izidoro), він і його команда створили комп’ютерну модель формування зоряної системи, що з’явилася з газопилової хмари, відомої як «сонячна туманність».
Модель прогнозує існування окремих регіонів із вищим тиском, що оточує юне світило. Крім того, навколо зірки повинні сформуватися три «лінії сублімації», в межах яких перетворювалися на газоподібний стан речовини: тверді силікати у першому, водяний лід у другому та моноксид вуглецю у третьому.
Тверді частки на зразок пилу почали збиратися в кільця — якби вони не з’явилися, Сонце поглинуло б увесь пил, не залишивши «зародків» планет. Згодом газ і пил, що оточують Сонце, охолонули й «сублімаційні лінії» зрушили ближче до Сонця. Процес дозволив пилу сформувати т.з. «планетезималі», які пізніше могли зібратися, сформувавши планети.
В результаті найближче до Сонця кільце сформувало планети «внутрішньої» сонячної системи Меркурій, Венеру, Землю і Марс. Середнє кільце стало планетами «зовнішньої» Сонячної системи, а третє сформувало комети, астероїди та інші малі тіла у Поясі Койпера – регіоні за орбітою Нептуна.
На додаток, дослідники виявили, що якби формування середнього кільця дещо затрималося, у Сонячній системі могли б сформуватися «суперземлі» через те, що великі маси вже були б захоплені першим кільцем. Інакше кажучи, ключовим аспектом для формування зоряних систем може бути час появи середнього кільця.