Hoffmann car називали монстром-вбивцею водіїв, прибульцем з фільмів жахів, п’яною каракатицею, найгіршим з найгірших… Втім, він донині на ходу, має офіційну реєстрацію, хоча у вересні святкуватиме 85-річчя з часу розробки.
Від задуму інженерного рішення та дизайну до реального втілення це творіння пройшло всього два роки. З 1949-го по 1951-й власник невеличкої німецької майстерні в Мюнхені Майкл Хоффман зробив легендарний триколісний Hoffmann car.
У фантазії механіку не відмовиш, на вигляд його творіння як справжнє чудовисько. Втім, з Хоффмана можна кепкувати, смітися, але йому не можна відмовити в польоті думки. Якщо бути справедливим, то механік випередив час на добре десятиліття. Але не в автомобілебудуванні. Рішення майстра з дизайном машини запозичили авіаконструктори, яким сподобалася така конфігурація для носової частини широкофюзеляжних пасажирських літаків.
Фронтальні зображення верхньої половини з вікнами й дахом кабіни автомобіля практично збігаються з формами верхньої лобової частини нинішніх авіалайнерів. Побачене на Hoffmann car авіаконструктори перенесли на кульмани, а потім зробили дослідний макет для аеротруби. Це було саме те, що шукали. От тільки у машині Хоффмана лобове скло асиметричне, а в літаках пропорції урівноважили.
Щодо автомобіля, то він і широчезний спереду й звужений позаду, та ще й короткий у довжину. Тому на ходу він більше нагадував “п’яного, який виходить з бару”. Такого хиткого й нестійкого у русі автомобіля історія не знає й понині.
По-перше, тут коротка трикутна конструкція для триколісного автомобіля. Вона має право на існування і зустрічається доволі часто. Але якщо авто має видовжену колісну базу, тоді воно доволі стійке в маневрах. А ось коротка триколісна база з широкою колісною парою хитка. Вона стабільна хіба що на швидкості пішохода.
Експерти вважають, що найбільша проблема Hoffmann полягає не стільки в дизайні, скільки в конструкції: ширина колії передньої колісної пари більша, ніж сама колісна база. Тому машина надзвичайно нестійка.
Додайте сюди ще й двигун мопеда на задньому рульовому колесі. Тут стоїть двотактний моторчик об’ємом 200 куб. см. Він має повітряне охолодження і потужністю в межах 6,5 к.с. Доповнює комплект тришвидкісна трансмісія з лінійною схемою перемикання та нейтральним положенням між задньою, першою та другою передачами.
Мопедної потужності достатньо, щоб тягнути 340-кілограмовий автомобіль на максимальній швидкості 45 км/год. Однак розвивати понад 20 км/год навіть по прямій не рекомендується – хитка триколісна машина, у якої ширина практично наздоганяє довжину, може просто завалитися на бік.
Підвіска така, що навіть на рівній дорозі трясти буде до цокоту в зубах. Автомобіль як не стійкий, так і незручний. Посадка в нього також проблемна. Заправити бак, що розміщений на підлозі, тут також складно: горловина на даху, а бензиновий патрубок тягнеться через салон позаду сидінь вниз, перекриваючи огляд через задні вікна.
Це чудо-юдо в єдиному примірнику вдалося знайти й відновити. Історія замовчує його шлях до США, але в триколісного монстра-вбивцю було відновлено у 1996 році та виставлено в музеї Lane Motor в Нашвіллі (Теннессі, США) завдяки старанням Готфрід Герхойзе. Він відповідав за його оновлення та зберіг його в якомога більшій оригінальності, в т. ч. його асиметричне лобове скло.
Час від часу автомобіль вивозять на автошоу, виставки. Але тест-драйв вже давно ніхто не проводить – машина старенька, навантажень не витримає. Востаннє їй дали прочухатися на коротких “покатушках” вісім років тому, відео якого (див. внизу) вдалося відшукати.
Після того нічого подібного не було. З огляду на похилий вік найгіршого з найгірших автомобілів світового автомобілебудування, ймовірно, таких випробувань вже не буде. Однак як статичний експонат музею цей автомобіль дає уяву людській фантазії й повертає до вдалих і не дуже вдалих сторінок історії автомобілебудування.
